Люблю. Можливо для тебе це слово нічого не значить і здається безглуздим, однак я тільки ним і живу. Живу тим, що відчуваю до тебе це блаженне почуття. Живу в надії на взаємність. 

Болить… Одного разу я вже спіткнулась об кохання до тебе, вдруге – не стану. 

Осінній вечір. За вікном дощ. Я знову залишилась в пустій кімнаті наодинці зі своїми сентиментальними думками. Як завше починаю мріяти (обожнюю!!!), але щось заважає. Дивно… ця мелодія… Здається, я вже чула її. До болю знайома мелодія… Ну ж бо, згадуй! 

В голові коїться казна-що: не та, не та, також не та, а це схожа, проте ні – не та. Перебираю всі мелодії, що зберігаються в пам’яті. І ось миттєве запаморочення. Це – вона – розлучниця!!! 

Ненавиджу. 

Вмить очі потрапили в полон гірких сліз. Плачу. 

Серце застукало в стократ частіше, дихати стало важко. 

Час, ніби кінострічка, перекрутився в зворотному напрямку. 

Була така ж осінь. В той день ми попрощались назавжди (а я ще вважала число 13 своїм щасливим!..). Того вечора лляло, наче з відра. Саме ця мелодія дощу розлучила нас. Твоя улюблена мелодія. Ти ніколи не розлучався з нею – завжди її наспівував, навіть на дзвінок мобільного обрав її, прокляту. 

Я готувалася до твого приходу: романтична вечеря, ароматизовані свічки – стандарт, як по квартирі пролунав дзвінок. Ти прийшов раніше ніж домовлялися – чому? Ти приніс жахливі жовті троянди замість моїх улюблених осінніх квітів, білих хризантем – чому? Ввійшовши ти мав би одразу палко (як завжди) поцілувати мене, а натомість лиш торкнувся моєї щоки – чому? Чому??? Коли наші погляди нарешті зустрілися (хоча раніше ти завжди дивився в очі), я побачила в твоїх чорних, як ніч, очах (це було одним з того за що я тебе покохала) жахливу річ. Я не могла повірити. Стара, як світ, фраза «давай залишимося друзями», що невдовзі прозвучала з твоїх уст зовсім збила мене з пантелику. 

Хотілося плакати, але сльози застрягли в горлі, жодна не скотилась по обличчю. Лише гострий блиск в очах. 

Відчай, розпач, образа, гнів, біль – всі ці почуття були для мене в ті пекельні хвилини найріднішими. Проте я не дозволила тобі зрозуміти цього. Змусивши м’язи губ дещо розтягнутися, я видушила з них вимушену посмішку і почуваючись розбитою, проте гордою, відповіла: «Давай… друзями».