Ти був так далеко, хоча голос лунав в телефонній трубці. «Ти знаєш правду»… Якби ти знав, як я зненавиділа ці слова! Хотілося кричати, та сльози не давали навіть промовити слово… Вони безладно та швидко злітали з обличчя на холодний паркет, голосно розбиваючись… Та ти не чув… Їм набридло розбиватися, а мені набридло мовчати… Та все ж я мовчала… Трохи заспокоїлась. Хотілося б сказати, що ти мене заспокоїв, та ні… ти мовчав… Ця мовчанка сказала мені більше, ніж слова… 

Дивна тривога лунала в душі, будучи зовсім не похожою на тишу. Я витерла сльози вже і так вологою серветкою. З нервів кинула її в інший кінець кімнати. Так набридло страждати… Набридло до болю… Я все мовчала, боячись зірвати свої нерви на тобі. Знав би ти, яких зусиль це мені вартувало!!! Згадала ту мить, коли тебе побачила. Ти і тоді мовчав… Та зла нервозність почала вщухати. Заспокоїлась. Зібравши всю доброту й ніжність в голосі, промовила «я тебе кохаю». Так хотілося почути у відповідь «я тебе теж. І ніколи нікому не віддам!» Я трохи прогадала з відповіддю… «Я тебе теж. ПРАВДУ ЗНАЄШ…» … !!! ... Що після цих слів коїлося в моїй душі? Це був злий феєрверк з образи та болю!!! Душа кричала, і навіть не хотіла заспокоюватись! Знову сльози!!! Як же я їх ненавиджу, ті сльози! Німий крик виривався з грудей, та ти не почув і звуку… Я маю бути сильною… Хоча б морально… Думки змішувалися з образою та болем, разом породжуючи ще одне, вже не нове мені почуття-ненависть. Ні ненависть не до тебе, а до себе… Хотілося все закінчити, щоб не чути більше тих жахливих слів, та я не хочу робити боляче рідним людям. Я мусила жити… Не було слів… Хотілося б щось сказати тобі, та я мовчала. Мені боляче кохати… А назад дороги вже нема… Я не могла більше плакати… Ти цього й не чув, або просто не хотів чути. Мені захотілося хоч кілька теплих слів, хотілося відчути, що я комусь треба… Хотілося… Я НЕ МОГЛА МОВЧАТИ! Я боялася відчути у відповідь німу тишу, але мовчати вже не було сил… Непевно промовила слово… Згодом друге… Та ти не так зрозумів мої слова… Тобі вони видалися образливими, ти знову мовчав… Я вибачалась, хоча точно не розуміючи, за що саме, я знову плакала… «Ти робиш мені боляче» - раптом пролунало в телефоні… Ці слова ввірвалися в уже й без того понівечене і розбите серце, забрали останню надію, останню позитивну клітину і, так само, як і ввірвалися, зникли… Та слід залишився. Болючий та глибокий… Німий… 

«Я розлюблю тебе тільки тоді, коли ти сам цього попросиш»… Тобі ці слова видалися незрозумілими і навіть образливими. Я ж роблю тобі боляче, для чого я тобі? Ти можеш знайти собі іншу, ту, яка ніколи не зробить тобі боляче, яка «знає правду», яка не мовчатиме… Та я тобі цього ніколи не скажу… Боюся тебе втратити, боюся образити, боюся зробити тобі боляче…